Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Добре працюєш. Чітко й виважено.

Каміла врешті могла поспілкуватися з Метром у спокійній обстановці, дочекавшись, коли він завершить свою роботу.

− Стараюся, − відповів той. − Намагаюся розподіляти час так, щоб Лія не втомлювалася й водночас не розслаблялася, не втрачала бажання творити.

− Якби ж усі так могли, − сумно зітхнула жінка.

− До чого ти ведеш?

− Та все до того ж − до наших улюблених Аврори з Іллею. Вони або вимордовують свого реципієнта до напівсмерті, або ж зовсім про нього забувають.

Після Метрової прочуханки парочка, схоже, вирішила взагалі не займати Дениса, і вже більше тижня вони не під’єднувалися до бідолахи.

Метр не виключав такої реакції, тому особливо й не переймався. Чом би юнакові трохи не відпочити? Він заслужив. Але Каміла була іншої думки.

− Я все розумію, − пояснювала вона. − Йому справді варто трохи перевести подих, але не забувай, що він перебуває не деінде, а в Реальності, а Там, на відміну від Країни, є ще такі поняття, як видавці, терміни написання твору… Хлопця ніхто по голівці не погладить, якщо він не виконає умов свого контракту. А залишилося тільки дописати кілька сторінок і завершити один малюнок − сцену Гнатової загибелі.

Так. Жінка, як завжди, каже слушні речі. Усе зводиться до одного: хоч що б вони робили, хоч якими б здавалися вільними, а все одно залежать від світу Реальності з її угодами, термінами, грішми… Ні, вони, звісно, нікому нічого не винні і, якщо захочуть, творитимуть, коли їм заманеться, але донори жаліли своїх реципієнтів, і хоч розуміли, що то не їхні клопоти, усе одно намагалися вберегти від проблем людей, які вже, по суті, стали їхніми рідними.

− Ти добряче налякав цю солодку парочку, − продовжувала Каміла. − Вони й пальцем бояться ворухнути. Поговори з ними. Хай розслабляться. Бо ж у Лісового справді можуть виникнути проблеми. Хоч він, як я бачу, такий же шалапут, як і його донори. Он уже про все забув і призначив побачення нашій Лії. Ще чого доброго нелітературний роман закрутять.

− Та невже? − Метра щиро здивувала така новина. − Звідки така інформація?

− Забув, що сам посилав мене в Реальність простежити за тим придворним поетом, який останнім часом так тебе непокоїв?

− Пам’ятаю. Але як ти могла опинитися в іншому часі? Каміла знічено всміхнулася.

− Ну, не втрималася й заскочила ненадовго до Лії. Захотілося хоч краєчком ока подивитися, як вона там, як їй працюється. І от що я побачила: не минуло й кількох днів від знайомства, а ці двоє вже сидять у якійсь забігайлівці й мило про щось теревенять.

− Може, про творчість, − Метр хотів у це вірити. Він відчув, що десь усередині в нього виникло щось схоже на ревнощі. Ти ба! Дівчина зараз має думати лише про роман, про його твір, а вона ще й встигає на побачення бігати. І з ким? З реципієнтом. Кому, як не їй, знати, хто він насправді. А може, вона тому й зустрічається з ним, що знає? Але ж це небезпечно!

Стоп, чоловіче. Облиш. Не твоє діло, що робить дівчина у свій вільний час. І хоч вона твоя реципієнтка, не треба думати, що ти можеш керувати її життям і що твій роман − це головне в її житті. Так, цей твір − це твій біль, твоя радість, твоє вистраждане дитя. Тобі хочеться, щоб він заволодів усіма думками, справами й усім часом дівчини, як заволодів тобою, але це неправильно.

− Добре, я поговорю з Авророю та Іллею, − мовив чоловік, − але спершу слід розв’язати нагальнішу проблему. Прямо зараз, на зібранні. А от стосовно Лії, думаю, ти даремно панікуєш. Хай що хочуть, те й роблять. Зрештою, це їхнє життя.

Камілу здивував такий висновок. Вона чудово знала Метра. Знала його звичку все контролювати, в усьому дотримуватися порядку… І тут маєш. Хіба це він зараз говорив? Звідки така лояльність?

− Ти певен?

− Цілком.

− Дивися, − мовила жінка якось приречено. − Аби потім не було пізно. Лія занадто багато знає такого, чого не слід знати Денисові. Близькі стосунки можуть розв’язати їй язика.

Метр це й сам чудово розумів, та все одно не хотів втручатися. Чи не хотів мати вигляд ревнивого чоловіка, що лізе в справи обожнюваної дружини? Та перед ким він має щось показувати, а щось приховувати? Чийого осуду він боявся? Свого? Перед собою боявся зізнатися, що не хоче ділити ні з ким своєї реципієнтки, хай навіть цей хтось зовсім йому не конкурент, а звичайнісінький виконавець, яких безліч у Реальності.

− Знаєш, як на мене, − вела далі жінка, − таким, як Лія, в особистому житті слід уникати схожих на себе. Так їм легше жити. Повір. Хтось має творити, а хтось сприймати. Хтось має любити, а хтось − дозволяти любити себе. Це закон життя. Плюс на мінус…

Обидва замовкли. Каміла казала мудрі речі, та Метр уже, здається, так заплутався, що голова просто відмовлялася щось розуміти.

Варто змінити тему, що Каміла й зробила, та, мабуть, не дуже доречно, бо пустилася такого берега, що заплутала Метра остаточно.

− Хто він? − ні з того ні з сього запитала вона (певно, це питання давно непокоїло жінку) і сама здивувалася зі своєї нетактовності. Може, уже й шкодувала про сказане, та слово не горобець…

− Ти про що?

Метр справді не відразу второпав, про що йдеться, та в ту ж мить здогадався. Звісно, те, що вони творять Тут, є доступним для кожного нічгородця, тому не дивно, що Каміла знала про Іоана, чию історію він і писав спільно з Лією.

− Він… − протягнув задумливо чоловік.

Хто він насправді, Метр і сам не знав. Хоча незнайомець і відіграв засадничу роль у його житті.

Жінка розуміла, − з виразу обличчя, що стрімко змінився, з мовчанки, із сумного погляду, − що зачепила за живе, та відступати вже пізно. Крім того, їй здалося, що Метр наче й чекав цього запитання, хоч і боявся його, та все ж давно хотів виговоритися. І про це свідчило насамперед те, що він наважився вилити свої переживання на папір Ліїною рукою.

− Хто він? − продовжувала Каміла, певна, що Метр чекав цих слів. − Це ж не ти, я знаю. Але Тут ти маєш його обличчя. То чому ж він для тебе такий